Views: 55
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА ЯК ГОЛОВНА СКЛАДОВА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ
У статті висвітлені питання впливу національної культури на формування національної самосвідомості у період глобалізації.
Ключові слова: фольклор, нація, етнос, глобалізація, етнонаціональна освіта.
Демиденко Н. М.
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,
Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ, м. Суми, Україна
10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.194
Питання національної самосвідомості у важкі, епохальні історичні періоди існування держави набирає ваги національної безпеки. До основних складових, які лежать в основі формування національної свідомості кожного народу лежить його культура, яка створює певний образ, характерний лише йому. На формування етнічної культури впливає цілий комплекс різних факторів: економічних, політичних, соціальних та ін. При характеристиці культури окремого народу необхідно враховувати, що культура формувалась протягом великого історичного періоду, перебуваючи під впливом культур інших народів. Слово «народ» у перекладі з грецької означає «етнос». Тобто це історична спільність людей, яка склалася на певній території з власними особливостями мови, культури, ментальності.
У ХIХ ст. серед передової української інтелігенції набула великої популярності ідея німецького історика культури, філософа Й. Г. Гердера про те, що основою формування національної свідомості є народні традиції, фольклор. Причому саме народна культура, на думку мислителя, об’єднує націю, навіть за умов бездержавності. Й. Г. Гердер вперше ввів у науковий обіг термін «народна культура» та став автором концепції «культурного націоналізму» [3, с. 53]. За його концепцією «народна культура» є підставою і базою виховання національної свідомості. Кожен етнос має свою емоційно образну систему, яка передається з покоління в покоління. Й. Гердеру вдалось зосередити увагу на етнічній культурі селянства у той час, коли при королівських дворах та дворянських салонах модними були чужі мови і чужі звичаї. Він стверджував, що людська цивілізація може існувати не в загальних, а в окремих національних проявах. І кожен прояв має бути особливим, неповторним [3, с. 56]. Лише за такої своєї особливості представники людства можуть бути цікавими і корисним. Ідентичність формується на основі минулого — колективної пам’яті, що зберігає колективні цінності і визначає стійкі норми поведінки [2, с. 154].
Стає зрозумілим, чому представники української інтелігенції ХIХ ст. з великим завзяттям організовували експедиції з вивчення фольклору, зокрема українських народних пісень, які були специфічним етнічним «кодом». До початківців процесу дослідження та збереження фольклорної спадщини українців належать М. Максимович, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Костомаров та ін. [2, с. 156].
Серед видатних дослідників фольклору кінця ХIХ- першої половини ХХ ст. необхідно згадати Климента Квітку, який для широкого загалу, нажаль, відомий здебільшого лише як чоловік Лесі Українки. Климент Квітка разом з Лесею Квіткою-Косач самовіддано займалися вивченням і збереженням самобутньої творчості кобзарів. Один із учасників фольклорної експедиції — Філарет Колеса, оприлюднивши результати записів на Конгресі Музичного Товариства у Відні у 1909 році, викликав великий інтерес у світової наукової спільноти.
У своїх наукових працях К. Квітці вдалося обґрунтувати науковий підхід до народних пісень як до історичних документів, причому не меншої ваги, ніж археологічні знахідки [1, с. 71]. Вперше 2-х томне наукове видання К. Квітки, яке включало дослідження про народні пісні, вийшло вже в радянську добу, у 80-х рр. ХХ ст.
Наукові праці К. Квітки викликали неабиякий інтерес, не дивлячись на те, що за радянської доби народні пісні, як і загалом народна культура, вважались чимось спрощеним, навіть примітивним [1, с. 72]. Пояснення завищеного інтересу до досліджень Климента Квітки були обумовлені тим, що йому на основі власних наукових підходів вдалося довести, що на основі народних пісень можна прослідкувати розвиток етносу, його асиміляцію, духовний світ і спосіб мислення окремих народів.
Для сучасної доби характерною ознакою є посилення міжкультурної взаємодії етносів, оскільки захід інтегрує в єдиний цивілізаційний простір різні культури. Необхідно зазначити, що ми вкладаємо у значення поняття «захід». На думку сучасних українських науковців «захід» у широкому розуміння слова «…це та частина нашої планети, на якій утвердилася антична і християнська культура [4, с. 121]. Головною загрозою, яку несе глобалізація, є різного роду жорстка уніфікація, яка позбавляє самобутності.
Необхідно усвідомлювати, що культурне розмаїття народів світу є базовою цінністю та певною гарантією безпеки, яку воно виробило впродовж власної тисячолітньої історії. І якщо раніше відродження фольклорних традицій були результатом захисної реакції на глобалізацію та асиміляцію культури, то у період повномасштабного вторгнення російської федерації відродження фольклору стало захист власної ідентичності.
Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що популяризація народних культурних традицій є основою формування національної самосвідомості, найкоротшим і найтолерантнішим шляхом до пробудження всього національного. Щодо культурної глобалізації, то в її основі має бути не принцип об’єднання культурно строкатого світу до «правильних» стандартів, а принцип збереження різних субкультур.
Список використаних джерел
1. Демиденко Н. М. М. Климент Квітка (1883-1953) — видатний етнограф, педагог, громадський діяч, «друг ідей» Лесі Українки. Історія науки і біографістика : зб. наук. пр. 2021. № 3. С. 56–72.
2. Снігирьова Л. М. Фольклор у формуванні національної ідентичності. Наука і освіта. Філологія. 2018. № 4. С. 150–158.
3. Юрченко О В. Особливості наукового становлення категорії «культура» в творчій спадщині І. Г. Гердера та її осмислення як підстава національної ідентифікації. Освітній дискурс : зб. наук. пр. 2021. № 34 (6). С. 52–59.
4. Хамітов Н. Історія філософії. Проблема людини / 5-е вид., перероб і доп. Київ : КНТ, 2017. 396 с.
Leave A Comment