Views: 7

МИСТЕЦЬКА ОСВІТА І ДУХОВНИЙ ВИМІР НАЦІОТВОРЕННЯ

Стаття присвячена актуальній проблемі національного відродження України. Визначаючи культуру як буття духу нації, автор піднімає питання про роль мистецької освіти у процесі виховання духовності. Звертається увага на постмодерністські тенденції сучасної вітчизняної художньої культури та можливі шляхи її подальшого розвитку.
Ключові слова: культура, художня культура, мистецтво, мистецька освіта, духовність.

Шрамко О. І.
кандидат філософських наук, доцент,
Криворізький державний педагогічний університет, м. Кривий Ріг, Україна

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.156

Сьогодні проблема духовного оновлення суспільства постає як найактуальніша і з необхідністю висуває перед українською громадою завдання корінного переосмислення ролі й завдань вітчизняної системи освіти на засадах зміни ціннісної ієрархії сутнісних пріоритетів життєустрою нації. Опинившись на порозі екзистенційного вибору, українство як ніколи потребує розуміння детермінант сучасної тридцятилітньої ситуації бездуховності, у полоні якої Україна розбудовує свою незалежність.

Мета статті — проаналізувати актуальні проблеми національного відродження України на основі культури, як буття духу нації, а також роль мистецької освіти у процесі виховання духовності.

Дисипативні процеси русифікації та масовізації національної свідомості та культури, ціннісна дезорієнтація, дегуманізація людини і суспільства, моральний та релігійний хаос багато десятиліть супроводжують постмодернізацію життєвого світу українства. І ця криза духовності справедливо ототожнюється українським суспільством з глобальною кризою культури. Саме у цьому понятті зосереджені уявлення щодо духовності не лише пересічної людини, а й сучасної гуманістики в цілому, адже «поняття культури, не зважаючи на всю складність та різноманітність підходів до його розуміння, найчастіше позначає комплекс духовного життя людини та суспільства — превалює європейський концепт культури як буття духу, як утворення духовного, того, що підвладне людському духу і є його проявом» [1, с. 24]. Подолати прірву бездуховності, бездонність якої для України вимірюється не лише десятиліттями «радянства», «зросійщення», а й роками політичного хаосу безвідповідальної незалежності, означає виростити, навчити й виховати нове покоління українства — покоління, здатне й гідне бути незалежним. Саме це має стати головним завданням сучасного освітнього процесу в Україні.

По-справжньому ж незалежною може бути лише людина духовно зріла, зі сформованим комплексом певних принципів, дотримання яких дозволило б назвати українську націю і українську людину повноправними суб’єктами культурно-історичного процесу, здатними до активної реалізації свого творчого потенціалу. Отже, в основі національної освіти лежить культурне саморозуміння — усвідомлення духовних засад життєустрою нації і духовних засад життєустрою людства, адже процес націотворення має два полюси самоідентифікації: розуміння своєї належності до певної нації та розуміння місця своєї нації у світі.

Найвпливовіший шлях такого усвідомлення — гуманітарна складова освіти, яка давно вже не в пошані. Пояснюється це тим, що чим більшої освіченості й професійної грамотності потребує сучасний світ, тим більше гуманітарій поступається місцем технократу, а цивілізація людини замінюється цивілізацією комп’ютерів і роботів. Усе гостріше людство відчуває себе заручником технології — атомної, комп’ютерної, хімічної, генної, і усе відчайдушніше потребує таких екзистенційно-духовних складових, як чуттєвість, милосердя, толерантність, самоповага та повага до Іншого, віра, честь та гідність, відповідальність, патріотизм і духовне єднання. Це говорить про очевидне суттєве зростання суспільної потреби у вихованні духовності, морально-світоглядна природа якої є бар’єром, який унеможливлює домінування наукової раціональності, що призводить до експансії технічно перетворених форм свідомості та прагнення панування, багатства та комфорту, до такої автономії особистості, її прав та свободи, які дуже часто перетворюються на моральне свавілля й вседозволеність.

Гуманітарна освіта як процес виховання духовності сприяє зростанню цінностей духовного ґатунку і дозволяє усвідомити важливість духовного самозаглиблення з метою самовдосконалення та самовиховання, що й визначає суб’єктність особистості в контексті національного й цивілізаційного руху.

Поняття гуманітарної освіти є складним, багатошаровим і, звичайно, певною мірою абстрактним. Система гуманітарної освіти містить різні складові, охоплює різні галузі гуманітарного знання, кожна з яких заслуговує на окрему увагу. Проте є в ній галузь, значення якої щодо процесу духовного виховання важко переоцінити — це галузь мистецької освіти.

Як у широкому полі культури важко не помітити роль художньої культури, так у системі освіти непересічну роль завжди відігравала і відіграє освіта мистецька. Пояснюється це надзвичайно потужним поліфункціональним потенціалом мистецтва як по відношенню до окремої людини, так і до суспільства в цілому. Якого б аспекту навчання і виховання засобами мистецтва ми не торкнулися — соціалізуючого, виховного, пізнавального, комунікативного тощо — у кожному випадку можна констатувати позитивний ефект впливу на особистість, на зміст її духовного буття. Це відбувається завдяки головній, іманентній функції мистецтва — його емотивності, здатності виконувати усі свої функціональні обов’язки через пробудження емоційної сфери людини. Як відомо, все, що пропущено скрізь внутрішні, емоційні реакції нашої психіки на будь-які зовнішні впливи, залишається з нами надовго, якщо не назавжди.

Сьогодні роль мистецької освіти у вихованні духовності як основи національної свідомості як ніколи важлива — мистецтво в освіті «на часі», адже в умовах героїчного спротиву, незламного виборювання своєї незалежності українське суспільство попри все має дбати про духовне виховання наступного покоління, виховання його духовних якостей найвищого ґатунку — відповідальності і патріотизму, честі і гідності, милосердя і жертовності, толерантності і самоповаги, любові до рідної країни, здатності до духовного єднання в ім’я миру і свободи.

Мистецтво — найефективніший засіб виховання поваги до національних цінностей та їх засвоєння як найглибших наративів самосвідомості.

Але це працює лише за умови послідовного, систематичного й цілеспрямованого алгоритму методично спланованих і узгоджених на засадах інтеграції ланок освітнього процесу на усіх його рівнях: загальноосвітньому (від дошкільної до вищої освіти) та спеціалізованому (від початкової мистецької освіти до академій мистецтва).

Українське суспільство не має права виростити ще одне покоління, яке буде шукати російськомовний контент на YouTube і сперечатися з приводу доречності імені Петра Чайковського для Національної музичної академії України. Подібні питання апріорі не виникають ні в Польщі, ні у Франції, ні в Німеччині, ні в інших країнах Європи, куди ми так прагнемо — європейці знають і цінують своє, своїх композиторів, письменників, художників.

Слід також не забувати і про сучасний стан та перспективні тенденції художньої культури України, адже мистецька освіта є не просто її частиною, вона, з одного боку, є відображенням цієї культури, а з іншого, безпосередньо впливає на її розвиток, є її повноправним суб’єктом. Ситуація постмодерну продовжує виявляти ознаки нестабільності, хаотичності, невизначеності та неузгодженості, а в умовах воєнного стану ці характеристики вітчизняної художньої культури надзвичайно загострюються. Проте вже зараз у цьому хаосі можна віднайти ті паростки культурного майбуття, які здатні перетворитися на могутні джерела духовного відродження нації. Мистецька нива культури здатна ростити і плекати ці паростки як на популярному, так і на академічному рівні. При цьому слід враховувати, що постмодерн не знає ієрархії, свою неповторну цінність мають і колискова, і казка про Котигорошка, і вірші Василя Стуса, і композиція «Океану Ельзи», і симфонія Валентина Сильвестрова.

Синергетична концепція соціокультурної динаміки, що в наш час є вельми популярною, розглядає культуру як надскладну систему, що сама віднаходить шляхи свого розвитку. Хаотичність і невизначеність ладна змінюватись на усталеність і гармонію, адже хаос містить у собі як руйнівне начало, так і конструктивне, творче. Віднайти і розвивати це творче начало орієнтуючись на власні тенденції, спрямовувати розвиток вітчизняної художньої культури відповідно до наших уявлень про майбутнє на засадах найвищих духовних орієнтирів націотворення — відповідальне і престижне завдання мистецької освіти, яке має вирішуватися у процесі толерантної співпраці науковців і освітян.

Список використаних джерел

1. Шрамко О. І. Мистецька освіта і духовна культура особистості. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 14. Теорія і методика мистецької освіти. 2009. Вип. 8 (13). С. 22–27.