Visits: 12

ПРАКТИКА ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ І НАВЧАННЯ ТА ОСОБИСТІСТЬ ВИКЛАДАЧА

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.13

У статті піднімається проблематика ролі особистості викладача у процесі засвоєння матеріалу предметів духовно-морального спрямування учнями та студентами. При розкритті теми використовуються джерела та література, що належать як до християнської духовної спадщини, так і до напрацювань сучасних вчених.
Ключові слова: авторитет, викладач, виховання, духовна освіта, особа.

Дацюк О. А.
кандидат богослов’я, протоієрей,
Хмельницький інститут МАУП, м. Хмельницький, Україна

Як відомо, успіх у сприйнятті предмету є явищем суб’єктивним: чимало залежить від особи викладача. Християнство проповідує необхідність виконання певних життєвих правил — заповідей Божих, завдяки яким людина стає духовно кращою. Викладаючи такі дисципліни як «Біблійна історія та християнська етика», ми маємо ставити за мету зацікавити учня предметом так, щоб християнські заповіді стали у житті домінантою, тоді є надія, що життя людини стане більш упорядкованим та осмисленим.

Методологія духовно-інтелектуального виховання і навчання має пробуджувати душу, спонукувати до переоцінки цінностей та зміни життя. Це має бути своєрідною єдністю віри, науки та практичних дій. Бо, як відомо, внутрішній стан людини проецирується на зовнішню поведінку.

Про це визначено говорить Святе Письмо: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17: 21), але і пекло всередині людини, і від неї залежить, що вона частіше відчуває, та жодні зовнішні правила і моральні сентенції не матимуть ефекту, якщо не працювати над вихованням внутрішнього, духовного.

Мета статті полягає у спробі покласти дослідження особистості викладача, а також факторів, які позитивно впливають на моральне виховання молоді.

Тож, на запитання: «Хто мусить викладати такий предмет як «Біблійна історія та Християнська етика»? — учителя історії, зарубіжної літератури чи можливо священики?..». Практика свідчить, що не має значення, хто вони будуть за фахом, головне, щоб це були люди, які відзначаються напруженістю духовного життя і говорять про те, що є їх особистим досвідом Бога, водночас не виходячи за рамки програми. Лише тоді викладання і процес виховання показують позитивні результати. Далі слід констатувати, що основною інтегральною якістю учителя, яка виражає «виховну силу» та його вплив на молоду душу є особлива обдарованість, покликання до вчительської справи, піднесення та талановитість, яку відчувають учні та яка викликає в них довіру, готовність йти слідом.

Такі здібності є своєрідною «харизмою», іншими словами «Божою милістю», або даром людині (що не виключає необхідності працювати над собою). Справжній викладач, який хоче, щоб його предмет засвоїли, повинен мати у молоді авторитет, життєво втілюючи слова Я. А. Коменського, про те що любов повинна передувати навчанню.

Щодо відношення до навчального матеріалу, то учитель повинен орієнтуватися, насамперед, на внутрішній смисл, глибину подання предмету, що сьогодні, на жаль замінено орієнтацією на об’єм матеріалу. Дивлячись на сучасні програми це не дивує, адже через пересичення широтою та кількістю інформації, в учнів нерідко починається втрата інтересу до предмету.

Для уникнення цього, учителю слід дбати про свій внутрішній світ, а також дивитися на науку не як на суму певних знань, а як на поступове розширення способу сприйняття світу і себе у ньому, тобто власного світогляду. Отже, предмети духовно-морального спрямування неможливо викладати примусово, треба формувати мотивацію в учнів, інакше це буде марна трата часу.

Вважаємо, що слід намагатися знаходити внутрішній сенс в усьому, що відбувається, бачити у кожному живу думку. Тоді світ знань предстане перед викладачем та студентом не як від початку чужий особистості, але як світ у його єдності із суб’єктом — педагогом.

Багато уваги розкриттю проблеми особи педагога у справі викладання і виховання приділено у працях Василя Олександровича Сухомлинського. Він, зокрема, писав: «Ми, вчителі, мусимо розвивати і заглиблювати у наших колективах педагогічну етику… Ця область нашої педагогічної праці, майже не досліджена і у багатьох школах забута, хоча про це розмов чимало. Я знаю роботу багатьох шкіл, багатьох учителів і це дає мені право стверджувати, що слова про чуйність часто лише виголошуються, але не реалізуються на практиці, перетворюючись у демагогію…». [6, с. 19-20].

За словом Сухомлинського: «…для дитини основна допомога — це співчуття…» [8, с. 19-20] і ніщо її так не вражає як байдужість. Сухомлинський завжди стверджував, що моральні якості учителя є вирішальним фактором у справі виховання особистості учня. Мистецтвом виховання, на його думку, є уміння педагога відкрити перед кожним, навіть самим відсталим в інтелектуальному плані учнем, ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершини. Однією з цих сфер є моральний розвиток, у ній нікому не закрита дорога до досконалості: тут може кожен стати великим і неповторним.

Крім вище означених, за думкою дослідників, для досягнення успіхів у вихованні молоді сучасному вчителю мусять бути властиві такі характеристики як-от: творче мислення, позитивні етичні якості, або, іншими словами — християнські чесноти — високі ціннісні установки: віра, патріотизм, громадська активність, любов до дітей. Формування цих рис пов’язано, насамперед, зі зміною мотиваційно-ціннісних орієнтацій, відходом від авторитаризму, зумовленого такими факторами як низький рівень культури, установкою на досягнення результату будь-якими методами, незнання психології та ін. Перефразуючи православного богослова, який говорив, що християни перш, ніж обожнитися мають стати людьми, у сьогоднішній ситуації доречно повторити разом із відомим філософом, педагогом та психологом Павлом Петровичем Блонським: перш ніж починати вчити людяності учня, «учителю, стань людиною!».

А що ж, власне, є «людського у людині» у педагогічному аспекті?
Дослідники вважають, що це творче мислення, а також діалогове спілкування. Наголошується, що найбільш важливе у житті людини відбувається у моменти внутрішнього діалогу, т. з. стану «неспівпадання із собою». Тут пригадуються Заповіді Блаженства, де є «блаженні вбогі духом…» (Мф. 5, 3), тобто ті, що визнають своє духовне зубожіння та недосконалість…

Далі, важливою є здібність викладача до переводу ситуацій життєвих, або соціальних у педагогічні, виховні. Важлива також і т. з. «педагогічна рефлексія», що включає у себе усвідомлення викладачем справжніх мотивів своєї діяльності і увагу до того, чи сприймає учень навчальний матеріал, а також вміння відрізняти власні проблеми від проблем учнів.

Потрібні і високі етичні якості викладача — чесноти, які, за визначенням архімандрита Платона (Ігумнова), є «стійкими характеристиками особистості, що свідчать про її відповідність ідеальній нормі людського існування» [4, с. 27]. В ідеалі християнські чесноти є основними ціннісними орієнтаціями педагога, серед яких домінують «суто педагогічні» чесноти — терпіння та любов.

Взагалі, любов до молоді мусить бути основною рисою викладача, яка перетворює школу у родину. Якщо викладач має любов, то його вплив буде сильним і плідним. Плодами такої любові стануть взаємна повага та довіра зі сторони студентів.

Сучасні вчені навіть розробили своєрідну «технологію» для розвитку цього почуття у собі. 1. Слід розуміти що учні та студенти — молодь, тому і поводять себе як молодь. 2. Сприймати кожну дитину такою, якою вона є — з «плюсами» і «мінусами», зі всіма особливостями. 3. Якомога більш повно узнати, чому учень або студент став «таким» і старатися у собі виробити співчуття до дитини. 4. Установити особистий контакт, підтримувати словом. 5. Не упустити момент емоційного відгуку зі сторони учня, прийняти дієву участь у його проблемах. 6. Не стидатися проявляти свою любов, закріпляти дружній, сердечний, щирий тон у практиці повсякденного спілкування, але без фамільярності.

Окрім вище приведених порад, розглядаючи проблему у християнському розумінні, слід додати ще важливу деталь — педагогу-християнину потрібно пам’ятати, що любов до учнів не лише досягається мудрістю, освітою, тактовністю, тощо, але й вимолюється, адже Господь у Святому Письмі ясно навчає нас: «І все, чого прохатимете у молитві з вірою, отримаєте» (Мф.21,22), тож необхідно й щиро молитися Господу за своїх учнів і просити про дарування любові до них.

Розкриваючи тему, особливо слід зупинитися на такій важливій характеристиці учителя як духовність. Протопресвітер Василь Зеньковський говорить про духовність, як про творчу силу у людині. «Початок духовності у людині, не є окремою сферою, не є якимось особливим відокремленим життям, а є творчою силою, що пронизує собою усе життя людини (життя і душі, і тіла) і визначає нову якість життя. Початок духовності є тому і початком цілісності та органічної ієрархічності у людині…» [2, с. 46]. Так, для повороту учня та студента до духовності, для зацікавлення предметами морально-етичного спрямування, такими як «Біблійна історія та християнська етика», викладач сам повинен бути носієм вищих духовних цінностей. Розвиваючись духовно, він одухотворяє й усю свою сферу відносин із реальністю.

Високий духовний рівень учителя, його любов до Бога, учня та студента, а також до свого предмету та до усього світу є вирішальним фактором результативності духовного та морального виховання.

На завершення зазначимо — на зміну авторитарної педагогіки сьогодні приходить педагогіка співробітництва. Особистість учня та студента може виховати лише особистість викладача. Тобто учитель не є лише «урокодавцем», але він — наставник, друг, а у певній мірі і духівник. Такими є найкращі учителя. Таким є ідеал педагога, який виховує юну душу і укріплює її на тернистому шляху до знань та високоморального життя, яке можливе лише у Бозі та з Богом.

Список використаних джерел

1. Свята Біблія, книги Священного Писання Старого і Нового завіту. Торонто, 1989. 1528 с.
2. Зеньковський В. Педагогіка, «Христианская жизнь». Київ, 2002.
3. Зеньковський В. Протопресвітер. На порозі дорослішання. Кам’янець-Подільський. 2000.
4. Ігумнов Платон, архімандрит. Моральне богослів’я. Миколаїв, 2006.
5. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. Київ : Радянська школа, 1978. 263 с.
6. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Київ : Радянська школа, 1978. 264 с.
7. Ушинський К. Д. Рідне слово. Книга для навчаючих. Київ : Лествица, 2003. 448 с.