Visits: 21

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ПІДХОДІВ ЗАХІДНИХ НАУКОВЦІВ ДО ПОНЯТТЯ ДУХОВНОГО ІНТЕЛЕКТУ

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.06

Стаття присвячена узагальненню концепцій духовного інтелекту в трактовці західних науковців. Автор пропонує виокремити дедуктивні концепції духовного інтелекту, коли його структура орієнтується на базову цінність та індуктивний підхід, коли структура духовного інтелекту зорієнтована на різні сфери життя людини, які у тій чи іншій мірі асоціюються з духовністю.
Ключові слова: духовний інтелект, типи інтелекту, емоційний інтелект, здібності, підходи до духовного інтелекту.

Валєєв Р. Г.
кандидат педагогічних наук, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, м. Дніпро, Україна

Інформаційне суспільство нині рясніє багатством наукових концепцій, що пояснюють багатовимірний процес навчання. Більшість з них розвиваються в контексті біхевіористського, когнітивістського та конструктивістського підходів, а також інтеграції їх напрацювань.

Серед різних гіпотез і теорій викликає інтерес концепція розвитку духовного інтелекту, який почали виділяти відносно нещодавно поряд з когнітивним (раціональним), емоційним, тілесно-кінетичним (фізичним), соціальним та іншими типами інтелекту.

За останні роки західні дослідники обґрунтували декілька концепцій духовного інтелекту, його структури, педагогічних умов розвитку та запропонували окремі інструменти вимірювання [4, 8–11].

Вітчизняний дослідник О. І. Кузнецов здійснив ґрунтовний аналіз важливих англомовних публікацій та запропонував авторську методику вимірювання духовних ціннісних орієнтацій [12].

Деякі англомовні публікації з питань духовного інтелекту згадуються О. В. Бондарем, А. І. Рібіним, А. О. Пацьковим, та іншими дослідниками.

У нашій роботі ми спробуємо висвітлити деякі загальні позиції сучасних західних фахівців щодо концепту духовного інтелекту, його складових та спробувати диференціювати різні підходи.

Термін «духовний» досить часто є синонімом поняття «релігійний», тому дослідники не можуть оминути відповідну полеміку. Деякі з них наполягають: «духовне виховання можливе лише в рамках певних релігійних традицій» [1], інші нарікають на те, що «досі було пролито дуже мало світла на точні аспекти, в яких можна було б відрізнити поняття духовної освіти від поняття релігійного та морального виховання» [2]. Проте навіть звучання поняття «духовний інтелект» недвозначно схиляє освітні пріоритети від релігії до науки, оскільки термін «інтелект» теоретично обґрунтований та емпірично перевірений у численній кількості наукових досліджень.

Специфіку саме духовного інтелекту багато дослідників вбачають у забезпеченні цілісності особистості, за висловом Р. Гриффітса він регулює когнітивний та емоційний інтелект, «замінюючи почуття роз’єднання усвідомленням взаємозв’язку» [12]. Авторитетний дослідник Стівен Кові, також пише, що «духовний інтелект є центральним і найбільш фундаментальним з усіх інтелектів, оскільки він стає для них джерелом керівництва» [3]. Крім того, з його легкої руки духовний інтелект визнається запорукою лідерства. Нарешті, він сприяє психологічному та фізичному здоров’ю; задоволеності від життя та роботи [7], стабільності шлюбу; позитивним міжособистісним відносинам; профілактиці депресії; реабілітації від травм тощо [5].

У сучасних дослідженнях найчастіше пальму першості у створенні концепції духовного інтелекту, який декомпозовано на складові частини, та емпірично перевірено, віддають концепції, запропонованої у 1997 , які розглядають його як інтелект, завдяки якому ми маємо доступ до найглибших смислів і високих мотивацій, які допомагають нам вирішувати проблеми цінностей [11] (тут і далі курсив наш — Р. В.). Спираючись на цю дефініцію, Сінді Віглсворт визначає духовний інтелект як «здатність діяти з мудрістю і співчуттям, зберігаючи при цьому внутрішній і зовнішній мир (спокій, рівновагу), незалежно від обставин» [9, 10].

Зрозуміти пропоновані дослідниками концепції духовного інтелекту легше за допомогою аналізу здібностей, які автори включають до складу духовного інтелекту. Існує широко відомий підхід Р. Еммонса, який початково включав:
1) здатність використовувати духовні ресурси для вирішення проблем;
2) здатність входити в піднесені духовні стани;
3) здатність надавати щоденним справам та відносинам певний сакральний смисл;
4) здатність до трансценденції (виходити за межі матеріального та фізичного світу);
5) уміння бути доброчесним [4].
Пізніше останню здатність Р. Еммонс виключив після критики, що у такій трактовці духовний інтелект недостатньо відмежовується від моральних якостей особистості.

Вітчизняний дослідник О. І. Кузнецов наводить позицію К. Нобла, який до зазначених додає ще дві здатності: усвідомлення, що фізична реальність включена в більш багатовимірну реальність, з якою люди взаємодіють свідомо або несвідомо (для багатьох дуже дискусійна гіпотеза — Р. В.) та усвідомлене прагнення до психологічного здоров’я, що припускає не лише особисте благополуччя, але і громадську користь [12].

Як бачимо, обсяг духовного інтелекту за сучасними концепціями досить тісно переплітається і з моральними, і з когнітивними, і з поведінковими, і з релігійними рисами особистості. Принаймні проти переплетіння з останніми висловлюються багато фахівців, натомість інші підкреслюють можливість «екуменічно обґрунтованої теорії» духовного інтелекту. Для неї дослідники формулюють складові духовного інтелекту з урахуванням опитування представників різних релігійних традицій [5].

Здається, існує два підходи для з’ясування сутності духовного інтелекту.
І перший умовно можна назвати дедуктивним: спроба відшукати універсальну категорію, до якої тяжіє вся багатоманітність духовного життя. У цьому
контексті, наприклад, сучасний дослідник Мак Маллен вдало стверджує: «якщо у випадку когнітивного інтелекту йдеться про мислення, в емоційному інтелекті йдеться про почуття, у випадку духовного інтелекту йдеться про буття» [6]. У пошуках універсальних джерел духовного життя услід за Віктором Франклом можна віднайти, крім релігії, сенс буття, екзистенційне усвідомлення свободи та відповідальності. На нашу думку, такий підхід демонструє С. Вігглсворт. Вона систематизує складові духовного інтелекту (з урахуванням концепції емоційного інтелекту) на чотири квадранти: самосвідомість, усвідомлення світу, самоволодіння, навички соціальної майстерності [10]. За нашим переконанням, в основі майже усіх здатностей духовного інтелекту, виокремленого Д. Зохар і Я. Маршаллом [11], Д. Кінгом (їх перелік можна побачити, наприклад в роботі О. І. Кузнецова [12]) знаходиться пошук людиною сенсу існування.

Другий підхід, який умовно можна назвати індуктивним, передбачає включення до обсягу духовного інтелекту усіх чи багатьох здібностей, що утворюють духовне життя особистості. Такий підхід, на нашу думку, представлений роботами Р. Еммонса [4], К. Нобла, Ф. Вона [8]. Фактично, він передбачає структурування здібностей, навичок, компетентностей особистості в такі блоки, як екзистенційний (нагадаємо, такий вид інтелекту намагався виокремити і Говард Гарднер), моральний, ментальний, трансцендентний, вольовий тощо.

Отже, можемо констатувати значний внесок у розвиток духовно-інтелектуального навчання з боку західних науковців, оскільки вони пропонують концепції духовного інтелекту з переліком здібностей, які можна вимірювати, тим самим визначати ефективність педагогічного впливу. Усю багатоманітність позицій західних науковців можна спробувати диференціювати на дедуктивний підхід, коли пропоновані здібності духовного інтелекту орієнтуються на базову цінність (зокрема, смисл буття) та індуктивний підхід, коли структура духовного інтелекту зорієнтована на різні сфери життя людини, які у тій чи іншій мірі асоціюються з духовністю.

Список використаних джерел

1. Blake N. Against spiritual education. Oxford Review of Education. 1996. 22 (4). P. 443–456.
2. Carr D. Towards a distinctive conception of spiritual education. Oxford Review of Education. 1995. 21 (1). P. 83–98.
3. Covey S. R. The 8th habit: From effectiveness to greatness. Simon and Schuster. 2013.
4. Emmons R. A. The Psychology of Ultimate Concerns. New York : The Guilford Press, 1999.
5. Hosseini M., Elias H., Krauss S. E., & Aishah S. A review study on spiritual intelligence, adolescence and spiritual intelligence, factors that may contribute to individual differences in spiritual intelligence and the related theories. Journal of social sciences. 2010. 6 (3). P. 429–438.
6. McMullen B. Emotional intelligence. British Medical Journal. 2003. 326. P. 19–20.
7. Pekarchuk V., Valieiev R., & Zozulia Y. Professional motivation and job satisfaction of personnel of state penitentiary service of Ukraine. Science and Education. 2018. 3. P. 43–53.
8. Vaughan F. What is spiritual intelligence? Journal of humanistic psychology. 2002. 42 (2). P. 16–33.
9. Wigglesworth C. The Critical Intelligences for Leadership Success in the 21st Century. Deep intelligence. 2014. URL: http://www.innerpath.nl/wp-content/uploads/2014/05/Wigglesworth-Deep-Intelligence.pdf (дата звернення: 26.10.22).
10. Wigglesworth, Cindy. SQ21™ Spiritual Intelligence Assessment. 2004. URL: https://deepchange.com/uploads/resource_article/file_name/1/CA7524357-Sample_Report.PDF (дата звернення: 26.10.22).
11. Zohar D., Marshall I. Spiritually Intelligent Leadership. Leader to Leader. 1997. 38. P. 64–89.
12. Кузнецов О. І. Взаємозв’язок духовного інтелекту і духовних цінностей особистості. Актуальні проблеми психології. Психологія обдарованості : зб. наук. пр Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України. 2019. С. 197–206.