Visits: 4

ДУХОВНО-ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЕ ВОСПИТАНИЕ И ОБУЧЕНИЕ КАК ОСНОВА ФОРМИРОВАНИЯ ЛИНГВОКУЛЬТУРОЛОГИЧЕСКОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ СОИСКАТЕЛЕЙ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.12

Стаття присвячена аналізу реалізації лінгвокультурологічної компетентності в знаннях матеріальної й духовної культури, історичному розвитку української нації, фольклорі, традиціях, звичаях та обрядах рідного народу, а також у вміннях реалізовувати культурознавчі знання в професійній діяльності. Наголошено на важливості виробити вміння характеризувати феномен української культури, історію її розвитку, визначати місце в системі світової культури, поціновувати досягнення культури на основі знання історичного контексту їх створення, бути спроможним до діалогу культур, уміти висловлювати й обґрунтовувати власну позицію до питань, що стосуються ціннісного ставлення до історичної минувшини.
Ключові слова: лінгвокультуролологічна компетентність, духовно-інтелектуальне виховання, матеріальна і духовна культура.

Давидченко І. Д.
кандидат педагогічних наук, доцент,
Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»
Харківської обласної ради,
м. Харків, Україна

Протягом століть українське духовно-інтелектуальне виховання і навчання вбирало в себе кращі здобутки світової матеріальної і духовної культури, які утверджують добро, любов, красу, милосердя, справедливість у всіх сферах життя. Відірваність виховання від національних культурно-історичних традицій народжувала відчуженість підростаючих поколінь від родини, народної культури, рідної мови, моралі, духовності.

Проблема духовно-інтелектуального виховання і навчання особистості завжди була однією з актуальних, а в сучасних умовах вона здобуває особливе значення. Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що вихованню духовності було приділено чимало уваги.

Мета дослідження — проаналізувати поняття «лінгвокультурологічна компетентність» та напрямки його реалізації через надання молоді відповідних знань й вмінь в системі освіти духовно-інтелектуального виховання і навчання.

Найважливішим пріоритетом у вихованні молодого покоління на сучасному етапі, як зазначено в Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді [1], є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації; передача молодому поколінню соціокультурного досвіду, багатства духовної культури народу, що має стати основою формування особистісних рис громадянина України: національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної культури. Тож проблема формування лінгвокультурологічної компетентності здобувачів вищої освіти набуває загальнодержавного значення, оскільки йдеться про збереження й примноження соціально-духовних багатств суспільства.

Фахівець освіти — це «людина культури», креативна особистість, обізнана у своїм національним корінням, яка шанує культурні надбання інших народів, спроможна розкрити й підтримати в кожному вихованцеві його індивідуальні здібності, захопити пристрасним словом рідної мови і формувати толерантну особистість з розвиненим почуттям розуміння й поваги до інших культур.

Особливості розвитку та формування готовності здобувачів рівня вищої освіти педагогічних закладів вищої освіти до професійної діяльності є надзвичайно актуальною проблемою, оскільки для жодної іншої професії не висувається таких вимог до людини, як до професія педагога, учителя, вихователя. Саме від його професійності залежить інтелектуальне, духовне, соціальне, емоційне становлення особистості дітей. Безперечно, ефективність роботи закладів вищої освіти залежить не лише від освітніх програм, а й від особистості педагога, його взаємин із дітьми та професіоналізму. Кожен талановитий, висококваліфікований, вдумливий педагог поєднує у своїй практиці загальнотеоретичні досягнення педагогіки, власний досвід, особистісні переваги та особливості дітей, із якими він працює.

Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й матеріальної культури народу, тобто культурно значущої інформації збережених у колективній пам’яті символьних способів матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом, відтворених у його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті [4].

Із нашого погляду, лінгвокультурологічна компетентність реалізується в знаннях матеріальної й духовної культури, історичного розвитку української нації, фольклору, традицій, звичаїв та обрядів рідного народу, а також у вміннях реалізовувати культурознавчі знання в професійній діяльності. Важливо виробити вміння характеризувати феномен української культури, історію її розвитку, визначати місце в системі світової культури, поціновувати досягнення культури на основі знання історичного контексту їх створення, бути спроможним до діалогу культур, уміти висловлювати й обґрунтовувати власну позицію до питань, що стосуються ціннісного ставлення до історичної минувшини [2].

У процесі дослідження формування лінгвокультурологічної компетентності здобувачів вищої освіти уважаємо за потрібне здійснювати аналіз мовних явищ, розглянути культурні, духовні універсалії, формувати терпимість, толерантність, злагоду. Для нас також варто акцентувати увагу здобувачів вищої освіти на справжні перлини української культури, що збагатили світову культуру (Тарас Шевченко, пісня, рушник, тощо), формувати відчуття єдності всіх людей Землі [2].

Тобто, наше завдання, як і курсу лінгвокультурології, поряд із міжкультурним діалогом проводити мудру експансію власної високодуховної культури (усна народна творчість, пам’ятки архітектури, заповідні місця). Тож не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ, як культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага та заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе й інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти в ставленні до себе та інших [5].

Ми переконані, що всіх людей світу, їхні культури об’єднують спільні ідеї, образи символи, архетипи. Саме через призму діалогу культур був укладений «Словник символів» («Словник символів культур України») за загальною редакцією професора О. Потапенка [3].

Розвиток вільної, гуманної і відповідальної особистості безпосередньо пов’язаний із системою її духовно-інтелектуального виховання і навчання. Адже духовність, моральність передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі і зосередженість на морально-духовній культурі людства.

Духовно-інтелектуальне виховання і навчання має базуватися на засадах свободи, відповідальності, справедливості, творчості, співпраці, самодіяльності, розвитку творчої індивідуальності.

Про духовно-інтелектуальне виховання і навчання можна говорити лише тоді, коли ставимо питання: заради чого здійснюється діяльність людини, в чому сенс досягнення тих або інших цілей, прагнень, намірів, тому, на нашу думку, сфера духовно-інтелектуальних та морально-духовних цінностей включає сенс життя, любові, добра, зла тощо, тобто сенс загальних моральних категорій. А коли це так, то особистість завжди усвідомлює свої духовні цінності на противагу рідного роду особистим цінностям, які далеко не завжди мають усвідомлений характер.

Підсумуючи вище сказане, зауважимо, що з урахуванням складності й значущості процесу освіти, ведучою метою справжньої освіти мають стати моральне самоусвідомлення, виховання та розвиток духовних якостей. Важливою складовою цього процесу є формування у здобувачів лінгвокультурологічної компетентності. Кожній особистості слід прищепити смак до духовної сторони життя. Вирішити ці завдання може лише особистісно-орієнтовна якісна освіта.

Список використаних джерел

1. Концепція національно-патріотичного виховання в системі освіти України : Наказ МОН України від 06.06.2022 № 527. URL: https://mon.gov.ua/storage/app/uploads/public/5d5/279/7ca/5d52797ca746c359374718.pdf (дата звернення: 28.10.22).
2. Давидченко І. Д. Формування лінгвокультурологічної компетентності майбутніх вихователів дошкільних навчальних закладів : дис. … канд. пед. наук : 13.00.04. ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет». Слов’янськ, 2018. 359 с.
3. Потапенко О. І. Словник символів культури України. Київ : Міленіум, 2005.
4. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми : підр. Київ ; Полтава : Довкілля, 2008. 712 с.
5. Українська лінгвокультурологія: навч. посібн. для студентів зі спеціальності «Українська мова і література» / О. І. Потапенко та ін, за заг. ред. О. І. Потапенка. Корсунь-Шевченківський : ФОП Гавришенко В. М., 2014. 350 с.