Просмотров: 4

ЗАСАДИ ДУХОВНОГО І ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

С. М. Грудницька
д. ю. н., професор, завідувач сектору сприяння розвитку економіки-правових досліджень відділу господарсько-правових досліджень проблем економічної безпеки, Інститут економіко-правових досліджень НАН України

Україна сьогодні — це багатонаціональна багатоконфесійна держава, ідея якої виношена українською нацією, винесена із надр віків на її плечах, окроплена потом і кров’ю багатьох поколінь. Українськими сльозами і хрещенською водою Володимира Великого омита далека дорога від величі Київської Русі до здійснення багатовікової мрії про її відродження і становлення національної держави, де «вольному воля» — незалежно від національного походження, релігійних уподобань чи будь-яких інших чинників. В далеку давнину на українські землі, наче на «на край світу», втікали від гніту стражденні люди і ставали вільними козаками. В горнилі історії формувалася українська нація, її традиції, волелюбний менталітет. Так і сьогодні, як колись, українська нація, не втрачаючи своєї сутності, здатна вбирати в себе (консолідувати) людей будь-яких національностей і релігійних переконань, які, вливаючись в неї, з повагою ставляться до її християнських традицій, шанують Декларацію про державний суверенітет України та Конституцію, Державні символи — Прапор, Герб, Гімн.

По неофіційному тлумаченню (за відсутності офіційного) Малий Державний Герб України відтворює знак Княжої Держави Володимира Великого, завдяки якому у 988 році відбулося хрещення Русі. Тризуб Володимира Великого є відтворенням християнської Святої Трійці в державі та її громадянах. Синьо-жовтий Прапор символізує подвійну природу Бога і людини, яка створена по Його образу й подобі — небесну і земну (або духовну і матеріальну). Гімн України є втіленням прагнення української нації до незалежності — зовнішньої, і внутрішньої, матеріальної і духовної. Для справжнього українця свобода — це воля, а воля це незалежність. Його воля в руках Бога — спрямована на богоугодну діяльність, яка несе незалежність у всіх її сенсах. Отже в Гімні йдеться про незалежність не стільки від «вітрів» контролюючого впливу з різних кінців світу чи незалежність від інших держав (вона має вторинний характер), скільки про внутрішню свободу людини — свободу волі, духу, яка несе в собі незалежність в усіх аспектах людського буття. Це свобода від ворожих духовних сил, які проникають в душі людей, аби нести зовні розбрат та ворожнечу у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Вони породжують міжусобиці, розрив дружніх зв’язків, конфлікти та війни, погрожують розвалом України та втратою нею державності. Якщо уважно вслухатися в зміст Державного Гімну України, який є зовнішнім виразом багатовікового прагнення українства до незалежності, то можна відкрити в ньому глибинний пласт «духовної брані» (брані в людських серцях зі злими силами за духовну свободу від ненависті, злоби, відчаю і помсти тощо). Саме на цьому «полі брані» починається здобуття незалежності України, відбувається національне примирення, здобувається єдність України, кується суспільна злагода, добросусідські відносини з іншими державами, а також звичайне людське щастя (в словах «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» йдеться про духовну перемогу з Божою поміччю). Сьогодні як ніколи в словах гімну «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» звучать євангельські слова «Немає більше тої любові, як коли хто положить душу свою за інших», тобто поступиться своїми амбіціями, радикальними поглядами ради примирення, не втрачаючи здатності постояти за себе, дати достойну відсіч нападкам духовного ворога та проявам людської агресії всередині країни і зовні. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Одночасно в готовності «положити тіло за нашу свободу» звучить заклик до богоугодної діяльності по перетворенню матеріального світу, яка несе матеріальний достаток і свободу від надмірних матеріальних труднощів. Гімн славить богоугодний труд в духовному і матеріальному житті, в їх нерозривному зв’язку, як характерну властивість «браттів козацького роду» — в сутності вільних від пут духовної і матеріальної залежності людей. Відродження такого братства — основа духовного і матеріального панування «у нашій сторонці». Слова Гімну України є відтворенням української віри в Бога «з гірчичне зерно [«ще не вмерла»], яке найдрібніше з усього насіння, але коли виросте, більше воно за зілля, і стає деревом, так що птаство небесне злітається, і клубиться у віттях його». І віри в перемогу, бо «якщо ви будете мати віру з гірчичне зерно… нічого не буде неможливого для вас». І самовідданого труда на духовному і матеріальному поприщі на Славу Божу. Й реального бачення в тому вінці грядущої слави і волі України.

Декларація про державний суверенітет України [1] проголошує здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, а також захист і охорону національної державності українського народу (розділ І). Конституція України [2] прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, піклуючись про зміцнення громадянської згоди на землі України, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, минулими, нинішнім та прийдешніми поколіннями (преамбула). Згідно Конституції України держава сприяє консолідації і розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11 Конституції України).

Україна історично формувалася і знаходиться на «розі вітрів» з різних кінців світу (різних цивілізацій), під впливом яких формувалися особливості менталітету українців та національна самобутність українського народу. Поперемінно потрапляючи здебільшого під вплив західноєвропейської і східноєвропейської культур, наша країна була як би їх окраїною, звідси її назва — Україна. Цим обумовлений цивілізаційний розлом України та загроза її розпаду. Але разом з тим і перевага України, її унікальність і наш шанс.

Україна як представниця європейської (християнської) цивілізації формувалася і розвивається на стику східної і західної традицій у християнстві. В умовах України заперечення західної або, навпаки, східної християнської традиції загрожує міжусобицями й розпадом. Тому наше завдання не бути рубіконом, не розриватися між двома традиціями («дім, що поділився сам в собі, не встоїть»), а зв’язати їх воєдино, взявши з них краще, поєднуване, і створивши першооснову для єдиної України (бо сказано «що зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі»).

В цьому історична місія України в планетарному масштабі — забезпечити сполучення в її лоні східної і західної традицій у християнстві, поклавши початок поверненню сучасної європейської цивілізації до споконвічного християнства.

Поділ християнства тисячоліття тому на західне і східне було реакцією Західної Європи на недооцінку матеріального начала в житті людини східним крилом у християнстві, аж до фактичного відходу від земного в духовну сферу. Західне християнство, що виділилося в самостійну гілку в християнстві, сформувало світогляд, що забезпечив прогрес в матеріальних умовах існування людини, але і втратило той глибинний зв’язок зі споконвічним розумінням спасенного духовного життя, який зберігається у східній гілці. Східне християнство, як і раніше, по великому рахунку утримується від широкої підтримки людської активності у мирських справах, піклуючись переважно про духовне. Споконвічне (цільне) християнство з трудом вдається виявити в православ’ї серед безлічі богословських шкіл, які формуються під впливом східного крила, а після никонівської реформи і західного також.

В результаті майже весь християнський світ в питаннях земних «озахіднився», страждає від недооцінки духовного начала в земному, а «внутрішнє» східне християнство, що живе в рамках того ж простору, по великому рахунку як і раніше демонструє духовну індиферентність до питань облаштування земного життя, підживлюючи ілюзію заперечення матеріального начала споконвічним християнством та відповідно гріховності активної діяльності з матеріального облаштування цього світу. В результаті дії зазначених факторів серед населення переважає лише номінальне співчуття і західному, і східному християнству (закон «заперечення заперечення»), надається перевага атеїзму. Разом з тим людина страждає від внутрішнього конфлікту, опиняючись перед вибором між духовним і матеріальним, частіше вибираючи більш зрозуміле — матеріальне. Розрішити цей конфлікт може сполучення кращих сторін західної та східної традиції в християнстві з використанням переваг першої в матеріальному і останньої в духовному ключі. З урахуванням того, що більшість населення України через історичні обставини співчуває православ’ю, щонайменше має в менталітеті глибинне православне коріння, закладене за часів Київської Русі, нейтралізувати духовний фактор, який стримує людську активність у мирських справах, значить відпустити пружину економічного розвитку, закласти основу для українського економічного дива.

Русь — це стан душі, її богоугодний мирний, творчий склад і добра воля. Припинення міжусобиць між слов’янськими племенами і формування держави Київської Русі пов’язується з покликанням варягів-русі — кращих з варягів, здатних управляти «по ряду, по праву» (Повість временних літ) [3}.

По великому рахунку йдеться про велике примирення Заходу і Сходу на теренах багатостраждальної Вітчизни. Відродження України починається з примирення заходу і сходу в душах українців (заходу і сходу в християнстві, заходу і сходу України, заходу і сходу Європи і в цілому світу). Завершується в теоріях і на практиці сполученням західного індивідуалізму і східного колективізму — в межах інтегрованої під український менталітет індивідуалістично-колективістської методології. Собор у вільний колектив незалежних українців — то і є соборна Україна.

Сучасна Росія, звертаючись до ідеї «Третього Риму», в умовах незліченних природних багатств не надто опікується матеріальним добробутом свого народу. Україна (суть Київська Русь), просуваючись волею долі власним національним шляхом, має здолати протиставлення матеріального і духовного в серцях і суспільній діяльності, спрямувавши використання величезних природних багатств на благо народу. Київ може відкрити нову сторінку для ідеї Третього Риму, в черговий раз виконавши історичну місію «матері міст руських». У прагненнях миру ми маємо перевести атрибутику конфронтації і конфлікту в змагання за Божу славу (со-ревнование о Боге).

Зараз ми маємо взаємне заперечення західного і східного християнства, що стало результатом перекосу в сторону матеріального або духовного начала відповідно в західній і східній християнській традиції. На зміну має прийти рівновага цих двох начал, їх збалансоване сполучення. Досягти його можливо, розвінчавши поширене помилкове уявлення про гріховність матеріального достатку, в якому (уявленні) перебуває більшість співчуваючих православ’ю, рідше знаходячи в тому втіху, ніж відгукуючись розривом зв’язків між духовним і матеріальним життям. Навпаки, досягти збалансованого розвитку людини в матеріальній та духовній сфері можливо, розглядаючи суспільно корисний труд, спрямований на примноження матеріальних благ, як засіб вираження любові (до себе, Бога і людей). Не як борг чи обов’язок перед Богом, а добровільно взятий на себе труд (діло) по перетворенню матеріального і духовного світу ради Бога і людей, і зворотною стороною цього процесу є творення самого себе як незалежної самодостатньої — гідної людини, що випромінює світло, добро, любов, «світить» подібно Сонцю, зігріваючи простір навколо себе.

Україна — унікальне явище, сутність якого «Русь» (Київська Русь). Це корінь, який об’єднує всіх представників української нації. Єдність України таїться в її сутності, яку за нашаруваннями знівечених сьогоденням явищ віднайти важко, але можливо. Припинити духовний розпад України, за яким крокує великий розпад в усіх його проявах, може єдиний дух, дух миру і творення (творчого, праведного труда) — Святий Дух.

Це і є той вузький Путь, по якому Україна наблизитися до своєї сутності й, прослизнути між Сциллою і Харибдою, вийти у велике плавання («вірний в малому над великим поставлений буде»).

Стисле формулювання української національної ідеї.

Бачення самовідданого творчого труда українців (матеріального і духовного) як вірного путі до дійсної незалежності України (від гріха і грішного світу, хай то східний чи західний чи власний вітчизняний) як кінцевої мети за горизонтом виводить національну ідею незалежності України на новий рівень. Вільна Україна (у матеріальному і духовному сенсі) — це ідея дійсної свободи українства (зовнішньої і внутрішньої, матеріальної і духовної), яка починається з християнської поваги до людини, до її свободи волі. А свобода волі немислима у лоні будь-якої залежності.

Для України ВОЛЯ — це національний дух, бажання і здатність діяти (індивідуально у соборному вільному колективі), долаючи внутрішні і зовнішні перешкоди. Свобода волі — це можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об’єктивної реальності, позбавленого ілюзій, та незалежно від будь-яких зовнішніх чи внутрішніх вирішальних впливів. ВОЛЯ — це й свобода, і потенціал, і реальна сила, що окриляє людину на шляху самореалізації, і постійне втілення в реальність.

ВОЛЯ — національне слово українства. В тому змісті, що в нього вкладаємо ми, воно існує лише у нас.

Для нас вона немислима без землі. Воля її (землю) окриляє. Це істинно руський дух, що надихає на подвиг і героїчне перетворення матеріального світу, символом якого є «ЗЕМЛЯ» (омріяна, оспівана, полита потом і кров’ю багатостраждальна наша земелька).

ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ — найбільш стисла і несказанно ємна українська національна ідея, заснована на сполучені матеріального і духовного начал, гасло соборної України.

ЗАМОЖНА ВІЛЬНА УКРАЇНА — її державницький вираз.

Українська національна ідея, яка у прагненнях до волі відштовхується від землі, може скласти основу для духовного відродження України, слугувати налагодженню конструктивного міжконфесійного і внутріконфесійного діалогу та загальносуспільного діалогу в цілому. На засадах взаємної поваги до гідності людини (як образу і подоби Бога). Адже в сутності гідність людини не залежить ні від форми віросповідання, ні від атеїстичних уподобань. Свого часу атеїзм став противагою крайнощам західного і східного християнства.

Сьогодні противагою атеїзму та крайнощам віросповідань стає повернення до зваженої (з урахуванням досвіду двох тисячоліть) споконвічної християнської традиції.

Примирення заходу і сходу європейської (християнської) цивілізації на теренах України — не пуста мрія, а плідна національна ідея.

Свого часу розквіт західноєвропейських економік став результатом прориву східної християнської ідеї у західний простір, тоді Європою були освоєні категорії соціальної правової держави, соціально орієнтованої економіки, плюралістичної демократії, філософії участі. Зараз ми стоїмо на порозі поглиблення цього прориву на нашому просторі і досягнення, спираючись на західний досвід, нових висот у гуманітарній та інших сферах суспільного життя.

Наприклад, обґрунтований в процесі пошуку шляхів реалізації православ’я у праві правовий інституціональний підхід [4] став відкриттям діалектичного зв’язку «західної» і «східної» традицій в континентальному праві і відгукнувся каскадом відповідей на сформульовані західною правовою традицією теоретичні проблеми, які не знаходили вирішення на протязі десятиліть і навіть століть. Правовий інституційний підхід, базується на східній християнській традиції, властивій їй органічній концепції праворозуміння та індивідуалістично-колективістській методології. Остання відмінна від традиційної індивідуалістичної або, навпаки, колективістської методології (є золотою серединою між крайнощами) й ґрунтується на принципах сполучення та участі, а не протиставленні матеріального і духовного, індивідуального і колективного, приватного і публічного начал. Новий підхід передбачає сполучення приватного, публічного і морального правового регулювання на основі статей 22, 23 Конституції України, забезпечуючи формування сталих правових інститутів як збалансованих сукупностей прав людини і громадянина, унормованих в різноманітних джерелах права. Широке осмислення і впровадження нового напряму, на основі і в розвиток традиційного досвіду, має дати фронтальне покращення правового клімату в Україні та виразитися в різноманітних реформаційних процесах в праві, починаючи з формування східної гілки в теорії держави і права та закінчуючи гармонізацією традиційних галузей права з новим правовим досвідом і появою нових, уніфікуючих галузей (економічного права тощо). Очікуваним результатом синхронного розвитку «західної» і «східної» гілки континентального права має стати налагодження їх ефективного взаємного впливу та отримання синергетичного ефекту. В решті решт це має принципове значення для покращення бізнес-клімату та стану справ з дотриманням принципу верховенства права в Україні.

Українська національна ідея є квінтесенцією правового інституціонального підходу, адже в її світлі Україна розглядається як правовий інститут — пересічний (стиковий) міжцивілізаційний і внутріцивілізаційний феномен, в якому кожна цивілізація, кожна її гілка має право на існування, держава розквітає в умовах їх мирного співіснування і творчої співпраці. В цілому ж являє собою єдине ціле, стійкість якого заснована на основоположній інтегральній складовій, яка сполучає в собі прагматичний підхід (земля, матерія) та свободу і вдохновення (воля, дух). Новий підхід здатен наблизити нинішню Україну до своєї сутності, справляти благотворний вплив на всі сфери суспільного життя, в т.ч. на рівень добробуту народу.

Сьогодні стає можливим (прийшов час) повернення до споконвічного методологічного колективізму (індивідуалістично-колективістської методології) і відродження ідей істинного лібералізму (libertas — свобода, вольність) як ідеології забезпечення прав і свобод людини. Остання до нашого часу настільки покрилася нашаруваннями псевдоліберальних форм, що стала предметом негативних асоціацій. Нерідко говорять про останні часи заходу, «який поїдається ліберальною догмою», пропонуючи повернутися до традиції і відмовитися від ліберальної ідеї взагалі. Але ліберальна ідея є квінтесенцією традиції на європейському просторі, і питання має бути поставлене інакше — про перегляд параметрів цієї ідеї і приведення у відповідність із традиційною мораллю.

Лібералізм з часів Відродження, пройшов дві фази: 1) демократичного лібералізму, 2) демократичного соціального лібералізму (в науковому обігу — соціального лібералізму). Настав час третьої, заключної фази і нової ліберальної ідеології — демократичного соціального правового лібералізму (більш стисло і найбільш ємко — ідеології правового лібералізму).

Фактично ми стоїмо на порозі другого Відродження, що пов’язується зі зверненням до споконвічно християнського сполучення матеріального і духовного начал (замість протиставлення, як це відбувалося на попередньому етапі). Це повинно стати квінтесенцією системи освіти на сучасному етапі. Якщо мислителі Відродження використовували ідею взаємообмеження вільних індивідів, обґрунтувавши прогресивний принцип поділу влади в державі (що прийшло на зміну трансцендентному джерелу обмеження влади у мислителів середньовіччя), то нове Відродження пов’язується з відродженням і розподілом влади по всій структурі громадянського суспільства, що є передумовою формування правових інститутів, заснованих на повазі свободи волі людини як основного постулату споконвічно християнського погляду на світ.

В даний час сформувався цивілізаційний запит на нове методологічне рішення в системі освіти, відповідь на яке вимагає повернення до витоків християнської цивілізації, яка передбачає три рівня свободи: індивідуальний (приватна свобода), суспільний (публічна свобода) і загальний (духовна свобода). Їх правова реалізація передбачає реалізацію принципу свободи в приватній сфері, рівності (як рівної свободи вибору) в публічній сфері та справедливості (як справедливої рівної свободи) в духовній сфері.

Тільки при такому всеосяжному підході можна говорити про забезпечення відповідності права моральним засадам суспільства, що формується у молоді з самого початку її становлення. Сформульована сукупність уявлень досить фундаментальна для того, щоб претендувати на формування на її основі теоретичного і науково-практичного забезпечення правової реформи, що забезпечує приведення права у відповідність до національної традиції та справедливих вимог моралі.

Сьогодні, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, минулими, нинішнім та прийдешніми поколіннями, які у сукупності складають українську націю, у морально-правовому сенсі є її невід’ємними частинами, ми маємо зробити все, аби здійснити багатовікову мрію українців — реалізувати українську національну ідею, претворити яку в життя неможливо без нової, вищої якості людей і насамперед в духовній сфері.

Насамперед, у світоглядному плані ми маємо зійти із сучасного широкого шляху духовного занепаду, який власне і призвів до нинішнього плачевного стану українського народу у політичному, економічному, соціальному і духовному житті (у науці він отримав назву постмодерну), на вірний путь духовного відродження і становлення дійсно незалежної у всіх її сенсах процвітаючої національної демократичної, соціальної, правової держави (відкривши епоху нового модерну і другого Відродження). Ця ідея повинна бути концептуальною засадою всієї системи освіти. Наше завдання — не забалакати цю Божу справу, убезпечити її від моралізаторства і войовничого моралізму, нав’язування воліу питаннях духовного розвитку, тиску чи ще гірше насильницьких дій, взагалі від створення будь-якого людського силового поля навколо питання духовного розвитку, бо сила дії рівна силі протидії, зайве моралізаторство несе в собі зворотній ефект. Духовна свобода не знає насилля, просвітництво так само далеке від моралізаторства, як реальна справа від балаканини.

Не треба затягувати чи ще гірше заганяти (зганяти) знедолене українство на вірний путь, потрібно лишень освітити (навчити) його реальними Божими справами, аби можна було розгледіти його серед розбитого широкого шляху. Розгледівши, народ не забариться зійти на той вузький Путь, який несе в собі полегшення і радість перемог в матеріальному і духовному житті. То буде велика перемога на теренах третьої світової війни — духовної (суть інформаційної) війни, яка прокотилась по Україні, несучи з собою розруху, але для усвідомлення того, що вижити в сучасних умовах зможе лиш той народ, який сподобиться стати переможцем на духовному (моральному) фронті і починати потрібно насамперед з системи освіти.

Робити цю Божу справу доцільно на світському науковому майданчику, рівновіддаленому від усіх конфесій, що дозволить уникнути тиску з боку будь-якої з них, вивести співпрацю на рівень консультацій та налагодити суспільний процес правового оформлення моральних засад суспільства, здатних складати основу для прогресивного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку Українського народу. Важливим фактором є можливість участі на цьому майданчику атеїстичного руху як універсальної противаги, а значить ключового учасника суспільного діалогу. У якості посередника він здатен привносили рівновагу у міжконфесійний діалог (відкинутий камінь може стати наріжним), а також сприяти виробленню зважених (духовно трезвих) моральних підходів і рішень у процесі суспільного діалогу.

Врахування моральних засад суспільства у правозастосуванні передбачено Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами. Однак ця категорія потребує формалізації, аби звести до одного знаменника різноманітні уявлення про справедливість, добросовісність, розумність тощо. Спільна праця всіх інститутів громадянського суспільства над цим питанням, зокрема працівників системи освіти, здатна повернути нашому народові, кожному українцю реальне відчуття гідності та слугувати виправданню перенесених після революції гідності страждань. Процес формування єдиних уявлень про моральні засади суспільства для використання у правотворчості і правозастосуванні здатен об’єднати українське суспільство, покращити правовий клімат в Україні, підняти суспільну корисність релігій на новий рівень та заодно підвищити рейтинги українців у міжнародних відносинах. Така Божа справа дозволить підняти категорію європейських цінностей (по суті християнських) на новий рівень, наблизити їх до споконвічної християнської сутності. На цьому терені можливе напрацювання та надання правового значення таким поняттям, як захист більш слабкої сторони для забезпечення рівності, право на справедливу рівну свободу та компенсацію її нестачі, інші форми прояву людяності в праві та правові засоби її заохочення (істинно християнський підхід).

Забезпечувати правозастосування з урахуванням моральних засад суспільства має держава в особі органів державної судової влади. Однак громадянське суспільство не може стояти осторонь та має включитися в цей процес створенням системи громадських судів з прав людини у порядку самоорганізації на основі статей 22, 23 Конституції України. Прикладом для наслідування в питаннях визначення їх компетенції та принципів взаємодії з державними органами може бути Європейський суд з прав людини. Якщо державні суди традиційно зорієнтовані на юридичний позитивізм (нормативізм), а застосування норм розділу ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини ігромадянина» як норм прямоїді, здебільшого носить формальний характер, то приписи громадських судів про усунення дискримінації можуть зробити ці норми Конституції в державних судах дійсно працюючими, а практика громадських судів стати повноцінним джерелом права, здатним справляти позитивний вплив на правову систему в цілому.

Ми — громадянське суспільство — маємо внести свіжий вітер добрих змін у процес державотворення. Ці зміни в першу чергу стосуються законодавчого забезпечення нової системи освіти. На основі статей 22, 23 Конституції України кожен має право брати участь у законотворчості через громадські структури, зокрема, в розробці і прийнятті нормативних актів, обов’язкових до виконання. Участь у законотворчостіне повинна обмежуватися консультуванням ірозробкою рекомендацій, реалізацією права дорадчого голосу громадських структур. Ми маємо права не лише формувати наші пропозиції, залишаючи їх в статусі «безпорадних» порад державним органам, а й вимагати їх розгляду, прийняття обґрунтованих рішень, притягнення до відповідальності за ігнорування чи необґрунтоване їх відхилення. Велика роль у впровадженні в життя належить нашій молоді. Й ці права потрібно реалізовувати.

Унормування суспільних відносин за допомогою законодавства звичайно має важливе значення, але не менш важливе значення має захист свободи від нормативної інтервенції. У пошуках балансу нормативного порядку і свободи вітчизняна наука обґрунтувала правовий інституційний підхід, який став перехідним містком між європейським нормативізмом і правовим інституціоналізмом.

Традиційний «західний» юридичний позитивізм (нормативізм) ставить в центр права закон (встановлені ним правові норми). Правовий інституціоналізм, який практикується в Європі з першої половини ХХ століття, ставить в центр права конституційні права і свободи людини, відстоюючи їх пріоритет та необхідність врахування в законотворчості. Вітчизняний правовий інституціональний підхід, сполучаючи «захід» і «схід» в твердженні, що права і свободи людини в їх збалансованому вигляді по суті і складають право, якому має відповідати закон, змінює «західний» принцип формування права зверху вниз на протилежний принцип знизу, роблячи

систему законотворчості прозорою і суспільну систему відкритою, що відповідає сучасним глобальним викликам.

Таким чином відбувається перехід від пошуку золотої середини між порядком і свободою до феномену вільного порядку, якому перманентно властивий баланс свободи і контролю, спрямованого на забезпечення її реалізації.

В такому порядку закон є лише одним із джерел права, так само як і держава є лише одним із інститутів громадянського суспільства. Кожен з носіїв інтересів (індивідуальний чи колективний) має волю (владу) для реалізації свого інтересу — має право, з яким держава зобов’язана рахуватися. Закон має підлегле положення перед правом, так само як держава перед громадянським суспільством — Українським народом. Збалансування конституційних прав і свобод в Україні стає головним обов’язком держави як слуги народу. Для цього вона застосовує такі важелі, як законотворчість і правосуддя, та зобов’язана забезпечувати громадський контроль за їх здійсненням, насамперед, у формі реальної участі наукового, освітянського, студентського середовища та громадських структур у законотворчості держави та правотворчості інших інститутів громадянського суспільства, легалізації практики громадських судів, її узагальнення та врахування у законотворчості та правосудді тощо.

Організоване на таких засадах (на засадах вільного порядку) громадянське суспільство являє собою відкриту систему, відкритість якої власне і забезпечується побудовою правовідносин знизу. Це гармонує з потребою правового забезпечення сучасної відкритої інформаційно-мережевої економіки, забезпечуючи захист національних інтересів в умовах глобалізації.

В нових умовах на правову арену ключового агента правовідносин виходить не тільки людина, а й Український народ в цілому, включаючи в тому числі і, насамперед, молодь, що сприяє створенню політичного і економічного підґрунтя для консолідації української нації.

Побудова системи правового регулювання знизу забезпечує реалізацію принципу ринкової саморегуляції, яка була каменем спотикання від дня проголошення незалежності України. В умовах розвинутого громадянського суспільства держава природно потрапляє в становище «нічного сторожа» та «слуги народу» в застосуванні державних регуляторів, які визначаються виключно за участі суб’єктів, діяльність яких піддається регулюванню, тобто на їх замовлення (теорія послуг). Налагодження системи узгодження інтересів та формування знизу вверх державних регуляторів в економіці передбачає відновлення державного планування в його індикативній формі на основі теорії послуг (добре відомий Заходу інструмент регулювання економіки). Суб’єкти, які зазнали шкоди від неузгоджених з ними дій державних органів, мають право на відшкодування збитків.

Повноцінне визнання правосуб’єктності Українського народу робить можливим розгляд питання про подвійне право власності на землю і природні ресурси — верховне право власності Українського народу, як це закріплено в Конституції, і право різних форм довірчої власності на її окремі частини — державну, комунальну, приватну, колективну. Це не лише дасть можливість налагодити довгоочікуваний обіг землі, а й зробити кожного громадянина бенефіціарним отримувачем частини прибутку від використання природних ресурсів…

Отож пора братися за діло, бо Бог може нам допомогти лише нашими руками. Кожна людина має гідність та не кожна гідна своєї гідності, так само і про народ. Тож маємо довести собі і іншим, що ми гідний народ, здобути гідного вінця для революції гідності, інакше б вона не мала сенсу.

Невід’ємна складова цього творчого процесу — просвітництво. Провідну роль в реалізації української національної ідеї може відіграти проект «Духовно-інтелектуальне виховання і освіта «ДИВО-21», якщо йому надати спрямування на залучення в процес дошкільної, шкільної та позашкільної освіти, так само дипломної і післядипломної не лише для підростаючого покоління та молоді, а й людей із оточуючого їх середовища. Таким чином може бути охоплене все суспільство. Важливе значення має формування сучасної школи національної психології, викладання дисципліни «Національна психологія» та дисципліни «Моральні засади суспільства», проведення практикумів «Від мови ненависті до мови толерантності і любові», колоквіумів «Наука щастя людського» тощо. Виховання має навчати баченню щасливого життя та убезпеченню себе від помилок, які заважають самореалізації і розкриттю себе як людини. Освіта — проливати Світ Божий на людину та її життєвий шлях.

Розуміння того, що дипломована і освічена людина — це різні поняття, починається зі ставлення до історії нашої країни. Хто втрачає історичні корені, не має майбутнього. Так завжди є і для окремої людини, і для народу в цілому. Людина, яка відсікає себе від історичних коренів, рубає себе під корінь. У нас повелося свою історію судити, хоча сказано «Не судіть, і не судимі будете». Очищатися від людських помилок (гріхів) минулих поколінь треба, але для цього потрібно прийняття минулого таким як є. Краще не здійснювати час від часу переписування історії, а іти на її повне прийняття із плюралістичним викладенням для всебічного виявлення помилок та їх переосмислення з метою виправлення тенденцій розвитку на перспективу.

І головне у цій справі не судити один одного, а терпіти (приймати) такими як є, так як Бог терпів і терпить на цьому світі всіх нас — у всій різноманітності всіх поколінь.

В Національний День Молитви за Україну 8 червня і в будь-який інший день будемо молитися за браття, яке зазнало мови ворожнечі, і просити їхніх молитов, молитися про прощення своїх і їх гріхів. Так виконаємо заповідь Божу любити один одного, створимо духовну основу для плідних домовленостей, і Бог пошле мир і процвітання в серця і на нашу багатостраждальну землю.

Наше завдання молитися один за одного, до якої б конфесії не привело нас життя (не засуджувати інших за духовний вибір). Приборкання мови ворожнечі поверне згуртованість суспільства, соціальну, економічну, політичну, духовну стабільність. Повертаючи в наші ряди толерантність (любов), ми робимо перший крок назустріч повноцінній реалізації української національної ідеї.

Проголошення Акту проголошення незалежності України лише започаткувало тривалий процес відродження національної української держави, вивільнення її з пут внутрішньої і зовнішньої залежності на шляху до духовної зрілості.

В Декларації про державний суверенітет проголошено, що Україна забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

Реалізувати цю Декларацію має просвітництво і виважена державна політика, ефективність якої стоїть у прямій залежності від поваги до свободи волі людини. Свобода волі не терпить насилля (сила дії рівна силі протидії), культурний розвиток насильницькими діями перетворюється в деградацію. Тому підтримувати національно-культурне відродження українського народу потрібно через систему заохочень (не примусу), ефективність якої починається з поваги до свободи волі людини.

Свобода волі людини є ключовою категорією споконвічного християнського погляду на світ. Потрібно пам’ятати, що українська нація багатонаціональна, багатоконфесійна, різноманітна. У пошуках істини, ми розходимося в різних напрямах, щоб досліджувати навколишній простір, шукати спільне національне, і повертаючись до витоків, коригувати свій шлях. Сьогодні утвердження принципів толерантності у суспільному та політичному житті є важливим показником рівня розвитку будь-якої країни, так і негласним критерієм інтеграції у європейське співтовариство. Для України це традиційний шлях, й стояти на ньому наш найвищий моральний обов’язок, за який ми несемо відповідальність перед Богом, власною совістю, минулими, нинішнім та прийдешніми поколіннями, згідно Конституції України.

Література

  1. Декларація про державний суверенітет України. Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990. N 31. 429 с.
  2. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996. № 30. 141 с.
  3. Повесть временных лет / Изд. 2-е, испр. и доп. // Литературные памятники СПб., 1996. 7 с.
  4. Грудницька С. М. Правовой институциональный подход : сборник трудов (научные труды за 2007–2018 гг.). К.: Видавничий дім «АрТек», 2018. 640 с.