Visits: 22

ОСЕРЕДОК ДУХОВНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ — РОДИНА

У статті підіймаються питання духовного виховання молоді, осередком якого є родина. Показано, що розуміння ролі сім’ї як фактору духовної безпеки нації обумовлено її важливішою роллю в збереженні культурної спадкоємності і духовному розвитку особистості.
Ключові слова: духовне виховання, молодь, роль сім’ї, культурна спадкоємність.

Нікуліна В.
здобувачка третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти
кафедри освітології та інноваційної педагогіки,
Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, м. Харків, Україна

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.111

Проблема духовної безпеки є однією з найголовніших для людини, сім’ї, громадських інститутів, держав, людства і світу в цілому. Однозначно розкривається значущість духовної безпеки в Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється» яка і була затверджена Указом Президента України за № 389/2012 [6].

Найдавнішим інститутом виховання і розвитку дитини є сім’я. Те, що малюк набуває в сім’ї, він зберігає протягом усього подальшого життя. Сім’я — це колиска духовного розвитку дитини. Сім’я — це колектив, який грає у вихованні основну, довгострокову і найважливішу роль. Вона є одним з традиційних інститутів, в якому відбувається самопізнання і задоволення потреби дитини в любові, турботі, ласці, повазі і спілкуванні [4, с. 4].

Втрата людством універсальної ціннісної сім’ї, яка спирається на вищі духовні й моральні абсолюти, є однією з причин виникнення загрози самознищення суспільства. За цих умов захист вищих духовних цінностей суспільства від руйнування стає питанням національної безпеки України [3].

Про духовний розвиток, духовну культуру написано чимало, проте до цього часу в педагогічній науці не розглядаються належним чином проблеми формування духовних цінностей, проблеми духовності як ціннісного утворення особистості, причини духовного зубожіння сучасної молоді, розробка довготривалої стратегії духовного розвитку сім’ї, дітей, шкільної та студентської молоді [7, с. 241].

В цьому контексті достатньо цікавими є праці академіка Б. Астаф’єва, І. Олександрова, В. Беха, С. Бондирєвої, М. Гончаренко, В. Казначеєва, Д. Колєсова, І. Іллічової, Н. Маслової, Л. Петюшенко, Т. Тюріної, Г. Шевченко та інших вчених.

М. Боришевський, розглядаючи духовність як одну з суттєвих характеристик особистості, визначає її як багатовимірну систему, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, в яких віддзеркалюються її найбільш актуальні морально-релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами активності. Одиницею виміру духовності вчений вважає ціннісні орієнтації.

У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, входять моральні, естетичні, інтелектуальні, екологічні, світоглядні, валеологічні, громадянські та інші цінності [2].

Отже, духовність тлумачать як вищий рівень розвитку особистості, суто людська ознака, яка пов’язана зі сходження особистості до вищих людський цінностей на шляху утвердження моральних принципів Добра, Істини, Краси, Мудрості та Любові [5].

Зазначимо, що першими й найголовнішими вихователями дитини завжди були батьки. Цей фактор не можна залишати поза увагою, оскільки активність дитини, як морально-духовна, так і соціальна зароджується саме в сім’ї. Це, у свою чергу, вимагає формування усвідомленого батьківства, яке, на думку Г. Бєлєнької, є запорукою успішності створення сприятливої соціально-психологічної атмосфери у стосунках між батьками і дітьми:

«Свідоме батьківство передбачає глибоке розуміння своїх можливостей та обов’язків у формуванні цілісної особистості дитини як власної відповідальності перед людством» [1, с. 203].

Важливо, щоб духовне життя сім’ї було насичене сердечністю, чуйністю, співчутливістю, взаєморозумінням, любов’ю. Дитина — це дзеркало духовного й морального життя батьків. У родині не тільки закладаються базові основи, але і вигострюються грані особистості через послідовне залучення її до вічно живих і неминущих духовних цінностей, що в свою чергу розширює можливості для моральної освіченості і вихованості людини, формування його світогляду і збагачення внутрішнього світу. Саме тут підліток вперше включається в суспільне життя, засвоює її цінності, норми поведінки, способи мислення, мова.

Інакше кажучи, сім’я — це школа виховання, передачі досвіду життя, життєвої мудрості. На відміну від інших виховних інститутів сім’я здатна впливати і, як правило, впливає на всі сторони, грані людини протягом усього його життя. Ось чому без перебільшення можна сказати: лише та держава має майбутнє, в якому сім’я оточена увагою і турботою і розглядається як вища первинна цінність держави. І, навпаки, там, де сім’я віддається забуттю, де вона грає другорядну роль серед інших соціальних інститутів — у тієї держави немає і не може бути майбутнього, а у народу — перспектив на своє благополуччя і процвітання.

Будь-яке зневажливе ставлення до сім’ї веде не тільки до зниження її престижу, але і, як наслідок того, втрати духовно-моральних традицій, формуванню егоїстичного свідомості, споживацького ставлення до світу, руйнування гуманітарної сфери вітчизняної освіти. На жаль, все це — сумні реалії нашої дійсності.

Подальше зміцнення виховних можливостей сім’ї — одне з найважливіших напрямків оздоровлення духовно-морального клімату в країні.

Вимога повно представити реальний стан виховного потенціалу сім’ї, побачити його в динаміці, у всіх складнощах і суперечностях, дозволить більш точно визначити шляхи її подальшого вдосконалення, перетворити величезні невикористані резерви, що криються в родині, в активно діючі чинники. Тому важливо не просто зрозуміти, як функціонує сім’я в умовах трансформації українського суспільства, а й побачити, як загальні принципи такого функціонування проявляють себе в різних типах сімейних відносин. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває питання про взаємовплив між конкретними проблемами сучасної сім’ї та становленням особистості підлітка, і загальною характеристикою сімейного виховання, методологією та методикою вивчення його ефективності в контексті формування духовно-моральних основ особистості підлітка.

Основою духовно-морального виховання є духовна культура суспільства, сім’ї та освітнього закладу — того середовища, в якому живе дитина, де відбувається її становлення і розвиток. Той дух, який панує в сім’ї та дитячому садку, яким живуть батьки і вихователі — люди, складові найближче соціальне оточення дитини, є визначальним у формуванні внутрішнього світу дитини.

Духовно-моральне виховання як умова розвитку основних (людських) здібностей: моральної (розрізнення добра і зла), естетичної (розрізнення прекрасного і потворного) і релігійної (розрізнення істинного і помилкового) є головним засобом подолання роз’єднаності між дорослими і дітьми в сім’ї, між дітьми в дитячому соціумі, між родиною і освітньою установою, між людиною (і маленьким, і дорослим: дитиною, батьком, педагогом) і традиційною культурою. У духовно-моральному вихованні, як і у вихованні взагалі, сьогодні вже не спрацьовує той стереотип, відповідно до якого активізація позиції сім’ї здійснюється тільки за рахунок інформування батьків про успіхи і проблеми дитини, в кращому випадку — за рахунок психолого-педагогічної освіти батьків силами освітнього закладу.

Затвердження нової педагогічної парадигми (активного виховання та розвиваючої освіти, парадигми підвищення професіоналізму педагогів та підвищення педагогічного потенціалу сім’ї) вимагає переходу від моделі виховання як інформаційно-повчального впливу:

‒‒ до моделі розвитку активного моральної свідомості, почуттів, поведінки дитини і дорослих;
‒‒ до моделі розвитку комунікативної, культурної, етичної та духовної компетентності дітей, педагогів і батьків;
‒‒ до моделі розвитку психолого-педагогічної компетентності педагогів і батьків, оснащення їх соціокультурними технологіями міжособистісної, внутрісімейної і міжсімейної взаємодії, що дозволить вирішувати актуальні завдання розвитку і виховання дитини, їх навчання і соціалізації.

Можна сформулювати загальні стратегічні принципи, які повинні бути покладені в основу програмно-методичного забезпечення духовно-морального виховання, що зможуть реально працювати в сучасних умовах:

‒‒ традиційний, всім відомий принцип вікового і індивідуального підходу у вихованні дітей;
‒‒ принцип системності, заснований на об’єднанні вітчизняних традицій сімейного і суспільного виховання в цілісний процес на основі єдиних соціокультурних цінностей і технологій ефективної взаємодії, ‒‒ принцип інтерактивності, що передбачає використання особистісно-орієнтованих підходів, форм виховання та освіти дітей та батьків (педагогічного супроводу сім’ї в цілому) з урахуванням реального стану та запитів сім’ї;
‒‒ принцип культуровідповідності, здатний сприяти забезпеченню наступності вітчизняних соціокультурних традицій, утвердження їх в якості основної духовно-моральної опори і головних ціннісних орієнтирів в перспективі особистісного і цивілізаційного розвитку;
‒‒ принцип освоєння педагогами, батьками і дітьми провідних ціннісних орієнтацій, властивих вітчизняному способу життя;
‒‒ принцип соціокультурної та психологічної адаптивності змісту виховних програм і програм взаємодії освітніх установ з родиною, що передбачає відповідність програмного змісту запитам сімей освітніх установ як учасників виховного процесу.

Зміст духовно-морального виховання і дітей, і батьків орієнтується на сферу православної культури, яка не зводиться тільки до віронавчальних моментів, але живиться справді християнським Духом.

Отже, в наш час Україна переживає один з непростих історичних періодів, і найбільша небезпека, яка чатує на наше суспільство сьогодні, не в розвалі економіки, не в зміні політичної системи, а в руйнуванні особистості. Нині матеріальні цінності домінують над духовними, тому у дітей спотворені уявлення про доброту, милосердя, великодушність, справедливість, громадянськість і патріотизм. Високий рівень дитячої злочинності викликаний загальним зростанням агресивності і жорстокості в суспільстві. Дітей відрізняє емоційна, вольова і духовна незрілість. Триває руйнування інституту сім’ї, через так звану «статеву освіту» у дітей формуються позаподружні стосунки, антибатьківські і антисімейні установки. Все це свідчить про кризу у вітчизняній освіті і вихованні.

Питання ролі сім’ї в морально-духовному вихованні дітей та молоді вимагає комплексу ґрунтовних досліджень виховного потенціалу сім’ї: її загальнолюдської культури, духовно-релігійних почуттів, національних і вітчизняних традицій, родинних надбань пошани до соборності та авторитету різних поколінь. Розуміння ролі сім’ї як фактора духовної безпеки нації обумовлено її важливішою роллю в збереженні культурної спадкоємності і духовному розвитку особистості.

Список використаних джерел

1. Бєлєнька Г. В., Богініч О. Л., Машовець М. А. Здоров’я дитини – від родини. Київ : СПД Богданова А. М., 2006. 220 с.
2. Боришевський М. Й. Духовні цінності в становленні особистості-громадянина. Педагогіка і психологія. 1997. № 1. С. 144–150.
3. Горлинський В. В. Духовні координати безпеки суспільства URL: http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=prnb1&issue=2006_1 (дата звернення: 10.11.22).
4. Кононко О. Духовність, душевність, моральність… Дошкільне виховання. 2004. № 4. С. 4.
5. Матушкин С. Е. Проблемы духовно-нравственного воспитания URL: http://www.lib.csu.ru/vch/5/2001_01/001.pdf. (дата звернення: 10.11.22).
6. Стратегія національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється», затв. Указом Президента України від 8 червня 2012 року № 389/2012. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/389/2012 (дата звернення: 10.11.22).
7. Шевченко Г. П. Проблеми духовності людини ХХІ століття. Духовність особистості: методологія, теорія і практика. Сєвєродонецьк : СНУ ім. Володимира Даля, 2012. Вип. 5 (52). C. 241-250.