Visits: 5

ДУХОВНО-ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЕ ФОРМИРОВАНИЕ ЛИЧНОСТИ В ПЕДАГОГИЧЕСКИХ ВЗГЛЯДАХ ИВАНА ОГИЕНКО

У статті висвітлюються пріоритетні ціннісні орієнтири духовно-інтелектуального формування особистості у педагогічних поглядах Івана Огієнка. Акцентується, що християнські цінності повинні становити основу духовно-національної системи виховання. Наголошується на важливості розвитку духовної свідомості підростаючої особистості.
Ключові слова: Іван Огієнко, християнські цінності, духовність, свідомість, особистість, виховання.

Кучинська І. О.
доктор педагогічних наук, професор,
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, м. Кам’янець-Подільський, Україна

10.34142//2708-4809.SIUTY.2022.198

Проблематика духовності, тобто категорії людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення безумовно була, є та залишиться актуальною, важливою й фундаментальною. Сьогоднішнє прагнення розвитку духовності, набуття інтелектуальних рис, пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно чуттєвих форм пізнання надихає та спирається на здобутки видатних національних постатей.

Мета статті — дослідити пріоритетні ціннісні орієнтири духовно-інтелектуального формування особистості у педагогічних поглядах Івана Огієнка.

Одним із фундаторів національної системи освіти у роки відродження Української держави був Іван Огієнко — неперевершений самобутній дослідник духовних скарбів рідної мови, історії, християнства, літератури і культури. Він один з перших довів, що виховання буде результативним лише тоді, коли зміст освіти концентруватиме в собі ідейні і моральні здобутки рідного народу, відбиватиме його національні традиції, звичаї, обряди. Важливою особливістю педагогічної теорії і практики Івана Огієнка є те, що його дидактичні погляди і виховні ідеї становлять цілісну систему, в якій усі компоненти взаємозв’язані й спрямовані на формування духовної особистості, патріота, громадянина незалежної України. Саме ці ідеї є важливими для сьогодення, оскільки вони впливають на формування поколінь освічених патріотів.

Найбільш відомими є праці І. Огієнка: «Українська культура» (Київ, 1918), «Українська церква» (Київ, 1918), «Історія українського друкарства» (Львів, 1925), «Наука про рідномовні обов’язки» (Жовква, 1936), «Українська літературна мова» (Вінніпег, 1950), «Книга нашого буття на чужині» (Вінніпег, 1956), «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965) та інші.

Вважаємо за доцільне акцентувати увагу на те, що православну церкву вчений розглядав як неодмінний компонент процесу формування «свідомої української нації». Саме І. Огієнко (митрополит Іларіон) чітко визначив ті риси, які характеризують Українське православ’я, а саме: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. У його працях дістало обґрунтування питання мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнському екуменізму.

Цінність «уроків духовності» бачилась І. Огієнку в їх органічній єдності з укладом життя народу, його історією, духовною культурою і національними традиціями. Ідеї та засоби релігійного виховання порівняно з багатьма засобами, ідеями наукової педагогічної науки, глибше і повніше втілюють у собі духовність, тобто національну психологію, світогляд, ідеологію та ін. Саме тому християнська етика повинна становити, як вважав педагог, основу духовно-національної системи виховання, формуванню духовно-інтелектуальних спрямувань зростаючої особистості.

Важливо підкреслити, що без використання християнських виховних традицій розвиток духовної свідомості, на думку вченого, був просто неможливий. Без знання зв’язку релігії та духовної культури, функції релігії та її значення у людському суспільстві, історії виникнення та сучасного становища основних релігій світу та ін. говорити про духовний розвиток свідомості, вважав Іван Огієнко, немає сенсу.

Отже, християнська спадщина є тим важливим засобом розвитку духовної свідомості, яка сприяє усвідомленню особистістю самої себе у своїх відношеннях до зовнішнього світу, інших людей та усвідомлення свого місця в житті.

Найголовніша роль у формуванні якостей духовної свідомості, безперечно, належить вихованню, у процесі якого підростаюча особистість, пізнаючи інших людей і їх ставлення один до одного, тим самим пізнає і саму себе, ті чи інші якості у собі. Важливу роль при цьому, зазначав Іван Огієнко, відіграють і такі форми суспільного впливу, як театр, газети, журнали, радіо, телебачення — все те, що сприяє пізнанню людиною інших людей, а через них і самої себе. Ось чому він вимагав, щоб вплив цей відбувався рідною мовою і відображав духовно-національне життя українського народу. Так, І. Огієнко з цього приводу, справедливо зазначає, що:

«Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові — наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова — це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного Я…» [7, с. 239–240].

Правильно організований розвиток духовної свідомості, як констатував Іван Огієнко, формує повноцінну особистість, суверенну індивідуальність, яка цінує свою громадянську, національну і особисту гідність, совість і честь та створює умови для найповнішого складу психіки, національного характеру, способу мислення і відчуття дітей.

Надзвичайно по сучасному виглядають бажання та прагнення видатного українця у питаннях формування сильної, самодостатньої, патріотичної та безумовно духовної особистості. Для більш успішного розвитку духовної свідомості Іван Іванович Огієнко у своїй праці «Книга нашого буття на чужині» (Вінніпег, 1956) наполягав на:

‒‒ утвердженні в свідомості молоді духовної, національної, культурної, мовної єдності, національної окремішності і неповторності, розуміння важливості для розвитку духовності власної держави і необхідності її розбудови;
‒‒ вихованні «щирих християн» та національних патріотів, пріоритетним для яких є християнська етика й добро всієї нації і піклування про її поступ;
‒‒ всебічній підготовці до творчої праці з розбудови і захисту незалежної Української держави, відстоюванні інтересів української православної віри, рідної духовної і матеріальної культури, а через них — до участі у вселюдській культурі;
‒‒ розвитку духовного мислення, діяльнісного, ненасильницького, відповідального ставлення до вирішення проблем свого співтовариства, країни, всього світу;
‒‒ емоційному розвитку та здатності сприймати, застосовувати й оцінювати відповідні норми і вчинки;
‒‒ вивченні дітьми теоретичних основ моралі, формуванні в них моральних уявлень і понять, організації досвіду їхньої моральної поведінки і діяльності, які відповідають вимогам християнської етики та естетики;
‒‒ формуванні моральних почуттів [8].

У тлумаченні І. Огієнка національна культура мала розвиватися як тип відкритої культури, що поєднує пізнання історичного досвіду свого народу з усвідомленням його приналежності до загальнолюдського культурологічного процесу. У своїх промовах видатний українець робив наголос на важливості формування духовного, патріотичного, грамотного суспільства яке принесе користь своїй країні.

Список використаних джерел

1. Іларіон. Бог і світ : читанка для молоді недільних і укр. шкіл та родини. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1964. 72 с.
2. Іларіон. Віра. Слово во врем’я люте. Холм, 1944. 19 с.
3. Іларіон. Українська культура і наша церква. Ідеологія Української православної Церкви : життєпис. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1991. 84 с.
4. Кучинська І. Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині Івана Огієнка : навч. посіб. Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2002. 104 с.
5. Кучинська І. Духовні джерела Івана Огієнка : навч. посіб. Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2004. 88 с.
6. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Жовква, 1936. 72 с.
7. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Київ : Абрис, 1991.
8. Іларіон. Книга нашого буття на чужині (Бережімо все своє рідне!). Вінніпег : Українське Наукове Богословське Товариство, 1956. 167 с.